Вправи з деколонізації. Мені здавалось, це всім зрозуміло. Виявилось, не всім. По українських соцмережах побігла хвиля розпачливих дописів в дусі "ааа, Зеленський провалив перемовини, тепер США нас кинуть, і ой шож це буде ааааа!" – з довжелезними якбитологічними простирадлами або й цілими їх сувоями нон-стоп про те, що от якби Зеленський змовчав, то Трамп би незабаром сам побачив, що це не ми, а Путін недоговірний, розсердився б на нього і перейшов би на сторону добра, я не жартую, на власні очі таке бачила, доктори наук пишуть, а якби ще й замість Зеленського був би інший переговорник, то взагалі було б ого-го!
Причім це пишуть не проросійські боти, які вже перебирали лапками, чекаючи зняття з рашки санкцій, а цілком собі українці, в інших питаннях деколи навіть притомні.
І сум мене обняв на цей вид, і жаль великий, бо з реальністю ці розпачливі, як чіпляння пальцями за край карниза, фантазії мають стільки ж спільного, скільки Путінові – про Україну, вигадану австрійським генштабом, та її нацистську хунту, і в істоті мають те саме, що в Путіна, психологічне джерело: страх. Страх маленької людини перед реальністю, що погналась кудись у незрозумілому напрямку, – і прагнення ту реальність за всяку ціну, тільки, звісно, в кожного свій на те ресурс, "вернути на місце".
Коментарів немає