Андрій Парубій належав до тих небагатьох людей у політиці, про яких навіть через багато років залишаються теплі почуття, повага і вдячність. У нашій новітній історії важко знайти приклади, коли людина, перебуваючи на високих посадах, не втрачала людяності та здатності говорити з людьми на рівних.
Політика – це завжди похід по краю, у якому дуже легко впасти в прірву компромісів і цинізму, і так само легко опинитися в ролі людини в "білому пальті", яка нічого не робить, але вважає себе морально бездоганною. Андрію вдалося пройти між цими крайнощами. Він залишався відкритим і простим, але водночас умів робити те, що вважав правильним, навіть коли це йшло всупереч волі політичного керівництва чи власної партії.
Я добре пам’ятаю наші зустрічі у перші місяці після Майдану. Він тоді мешкав у готелі "Київ", і ми майже щодня перетиналися біля переходу поруч. Вранці він виходив звідти усміхнений, легкий на ходу, сповнений енергії, ніби попереду його чекала нова битва. А ввечері повертався інший - втомлений, часом зосереджено-мовчазний. Ми перекидалися кількома словами чи новинами, і в цих коротких розмовах було більше щирості, ніж у багатьох офіційних промовах. Йому було байдуже, ким я був – журналістом чи депутатом, він залишався уважним і однаково рівним у спілкуванні. У цьому й полягала його сила: він не будував бар’єрів і не створював ілюзії зверхності.
Коментарів немає