Вправи з деколонізації. Мені здавалося, це всім зрозуміло. Виявилося, не всім. По українських соцмережах побігла хвиля розпачливих дописів у дусі "а-а-а, Зеленський провалив перемовини, тепер США нас кинуть, і ой, шож це буде, а-а-а!" з довжелезними якбитологічними простирадлами або й цілими їх сувоями нон-стоп про те, що "от якби Зеленський змовчав, то Трамп би незабаром сам побачив, що це не ми, а Путін недоговірний, розсердився б на нього і перейшов би на сторону добра (я не жартую, на власні очі таке бачила, доктори наук пишуть), а якби ще й замість Зеленського був би інший переговорник, то взагалі було б ого-го!"
Причому це пишуть не проросійські боти, які вже перебирали лапками, чекаючи зняття з рашки санкцій, а цілком собі українці, в інших питаннях деколи навіть притомні.
І сум мене обняв на цей вид, і жаль великий, бо з реальністю ці розпачливі, як чіпляння пальцями за край карниза, фантазії мають стільки ж спільного, скільки Путінові – про Україну, вигадану австрійським Генштабом, та її нацистську хунту, і в істоті мають те саме, що в Путіна, психологічне джерело: страх. Страх маленької людини перед реальністю, що погналася кудись у незрозумілому напрямку, і прагнення ту реальність за всяку ціну – тільки, звісно, у кожного свій на те ресурс – "вернути на місце".
Коментарів немає