Іноді забуваю, що я не вдома і чекаю на свою зупинку. Їду німецьким автобусом і представляю проспект Миру в моєму місті. Мрію про Маріуполь.
Уявляю замість акуратних будиночків із червоної цегли наше кафе, дитячу лікарню, алею з тополями, людей, що відпочивають на лавках, під зеленими куполами дерев. Це маріупольська розкішна весна.
Мені здається: ось зараз проїду п'ятнадцятиповерхівки. Далі світлофор. Тут завжди горить червоний. Я встигну підійти до дверей та вийти на вулиці свого дитинства. Ту саму, яку російські літаки та артилерія розбивали та руйнували.
Коментарів немає