У розпал переговорного процесу, в понеділок у Києві попрощалися з художником, активістом і воїном 241 бригади ТрО – Давидом Чичканом. За кілька годин Хрещатиком вже їхала інша траурна колона – проводжали захисника з 95 бригади ДШВ. Водій на чолі колони кричав у мегафон, щоб Київ зупинився і вшанував пам'ять полеглого героя. І Київ чув. Перехожі зупинялися, схиляли голови, ставали на коліно. І я не знаю, чи була ця колона останньою того дня.
Поки тривають перемовини, війна не зупиняється ні на хвилину. Чиїсь найдорожчі втрачають здоров'я, отримують поранення, гинуть. Вибухові хвилі вибивають вікна в тилових містах, прильоти зносять стіни, під завалами опиняються діти. І тоді рятувальники оголошують "хвилину тиші", щоб почути крики про допомогу. Одних журналістів цікавлять питання про костюм, а інші питають, коли Росія припинить yбивaти цивільних, на що диктaтop підносить палець до вуха і вдає, що не чує питання. А ще інші журналісти й журналістки їздять у Покровськ і дослухаються, що летить і звідки, намагаючись зафільмувати місто у напівоточенні, яке кровоточить, але попри все – тримається.
На цю щоденну реальність жоден раунд перемовин ніяк не вплинув і неясно, чи вплине. Добре, що європейці збагнули, що передумовою до будь-якого завершення бойових дій є гарантії безпеки для України. От тільки просто черговий папірець, підписаний у Будапешті, Женеві чи Мінську, не підкріплений політичною волею, – це лише фіговий листок, він нікому нічого не гарантує. Українці знають це як ніхто.
Коментарів немає