Я часто тікаю подумки в дім у лісі. Не в той, де горить камін і пахне кавою – ні, в інший. В той, що тремтить, як рана, яку не дають забути.
Там повітря інакше. Важче. І водночас – легше. Там я мовчу, але не для когось, а нарешті для себе.
Коли в мені починає гудіти тривога постійним дзвіном контузії, коли кожна думка стає цвяхом, який не витягнеш, я уявляю, як просто йду. Кидаю все, що збудував, назбирав, про що мовчав. Йду в ліс. Без звіту, без дозволу, без сенсу.
Коментарів немає