Воєнні рейки. Колись я натикнулась на пост, де жінка жалілась на своє життя. Вона виплескувала свій відчай від втоми, від того, як з'їла її ця робота, від вигорання своєї душі.
Жінка розповідала про людей, які можуть зателефонувати їй опівночі, навіть не зважаючи на рамки пристойності – а раптом втомлена людина вже спить? Про те, як щодня вона мусить їздити на "Нову пошту", робити сотні відправлень, а перед цим пакувати, пакувати. Як вона не бачить вихідних. А люди, що пишуть заявки, роблять помилки в адресах, та ще й бувають незадоволеними висланим..."О, сестро", – подумала я.
Я жадібно дочитувала пост, аби прийти в коменти і сказати: "О, сестро. Тримайся. Це ж фронт, це святе. Як нам їх лаяти, о, сестро. Ми самі обрали цей шлях, і, згодься, їм ще тяжче, ніж нам... О, сестро".
Коментарів немає