Івлєва: Мої три львівські дні були присвячені переважно бандерівцям. Не міфічним, а справжнім членам ОУН-УПА

Даруся. Бандерівка. Мої три львівські дні були присвячені переважно бандерівцям. Не тим міфічним бандерівцям, якими раптово почали нас лякати з екранів, із репродукторів і зі сторінок, та лякати так, ніби на Західній Україні за 1942 роком настав одразу 2013-й і ночами з лісів, крадучись, виходять озброєні люди в кашкетах-мазепинках із відворотами, – а справжнім членам ОУН-УПА, людям, яким Радянський Союз, їхня нова непрохана батьківщина, понівечив життя, помстившись за бажання бути вільними й мати свою країну.

Загальновідомий, але такий, що вічно вислизає, факт: до 1939 року Західна Україна ніколи, жодної секунди не була у складі ні Російської імперії, ні СРСР (за винятком невеликого шматочка сучасної Волинської області). У тутешніх українців, на відміну від жителів Центральної та Східної України, не було негативного досвіду революції, Голодомору, колективізації, показових процесів і, головне, ГУЛАГу, стукацтва й тотальної несвободи, за якої вбивали людську й історичну пам'ять. Зате було пристрасне бажання мати свою національну державу й відірватися від Польщі, під владою якої ці землі були з початку 20-х років, поки вони не стали здобиччю Молотова – Ріббентропа.

Мені здається, що у складних і важких відносинах із Польщею й у неможливості мати свою країну лежить ключ до багато чого, що відбуватиметься в цих краях потім і що складе і чудові, і жахливі сторінки української історії.