Гін: Поранена однорічна крихітка, закривавлений хірург, котрий розбирає завали, сотні киян, які передають воду по ланцюжку, – ці кадри я пам'ятатиму завжди, це мій персональний біль, як і біль кожного українця

20 років тому я лежала з донькою в лікарні, у неї була пневмонія. Це був харківський Інститут охорони здоров'я дітей та підлітків, і я досі здригаюся, згадуючи, як вона кричала, коли їй брали кров із вени у приймальному відділенні. А я металася під маніпуляційними дверима в істериці.

Дитяча лікарня – це вже враження на все життя. Я навіть пам'ятаю, у чому мала була одягнена, коли нас привезла "швидка". У жовтій сорочці й смугастих колготках. А це було лише запалення легенів, не смертельне захворювання в наш час. Але я не можу забути жодного дня того тижня.

Один із перших моїх сюжетів у журналістиці був із дитячого опікового відділення. Редактори доручили зняти репортаж про дівчинку, яка впала у виварку з окропом. Матеріал мав бути соціальним, тоді часто вимикали гарячу воду в місті, і люди підігрівали її на кухні в каструлях і відрах. І я спочатку поїхала до якогось відомства, розпитувати важливого дядька про причини вимкнення, а потім у лікарню "по картинку".