«Найбільше, що я можу робити сьогодні – це бути комусь батьком. Бачити, як вони ростуть, усміхаються, біжать обійматися. Коли хтось залазить на руки, дивиться в очі і каже: «Татко, я тебе люблю» – це підбадьорює, дає сили, надихає», – розповідає Іван Уманський.
До початку великої війни Іван разом з дружиною виховував трьох синів, доньку та хлопчика під опікою. Після дев’яти місяців в окупації на Херсонщині подружжю вдалося вивезти не лише власний дітей, а й врятувати двох дівчаток з дитячого будинку. Нове життя родина переселенців почала на Київщині. Переїхавши у зведений для них будинок, прихистила ще трьох сестричок. «Чужих дітей не буває», – кажуть Уманські, які здійснили свою мрію про велику сім’ю. Сьогодні в їхньому домі десятеро дітей.
Коментарів немає