Щоранку після обстрілів ми намагаємось зібратись до купи та працювати, вчитись і жити далі, робити вигляд, що все нормально, або приймати цю нову норму, як даність.
Сьогодні в Києві ще та була нічка: росіяни в дві великих хвилі запустили бойові дрони після кожної з яких йшла хвиля ракет. Це тривало сім годин поспіль. Я пишу це не для того, щоб пожалітись, або для киян, бо вони й так все відчули. Я хочу закарбувати, чому ніколи не пробачу цих та інших звірячих атак, недоспані системно ночі, забрані місяці та роки спілкування з рідними та довгі безкінечні доби в міжнародних потягах, яких, мені здається, я вже знаю всі вагони та провідників, а головне – знайомих та друзів, незнайомих, але за яких теж болить, яких позбавили їх права на існування. Це вже не знищує емоційно, але карбується кожного разу в пам'яті навіки. Я хочу ці знання та спогади передати наступним поколінням, щоб вони не забули, чия воля та бажання загарбання земель та окупації народів призвів до цієї великою війни за виживання.
Мої іноземні колеги та партнери не можуть раціонально остерігатись та протидіяти російської агресії проти їх держав, якщо вони, їх лідери, медіа не відчують виснаження від потреби робити вибір між сном та безпекою.
Коментарів немає