Формула авторського кіно: «Рівень чорного» Валентина Васяновича

Формула авторського кіно: «Рівень чорного» Валентина Васяновича

Стрічка «Рівень чорного» – інтимна та камерна, вона не претендує на міжнародне визнання, хоча також у свій час висувалась Україною на «Оскар». Кіно представляє цінність як робота, у якій автор уперше чітко окреслив свої стилістичні та технологічні преференції щодо фільмування. Сценарій для стрічки завчасно не писався – тут було застосовано дуже цікавий альтернативний метод розбудови сюжету – документальне дослідження (або як називає його Валентин Васянович «документальний research»). Для початку митець спостерігав за своїм героєм: його фактурою, пластикою, повсякденними ритуалами, діяльністю, тільки потім змоделював емоційно збалансовані між собою ситуації – сцени, які комплексно утворили історію. Назва «Рівень чорного», до речі, і означає технологію налаштування інтенсивності кольору у відтворюваному кадрі, тобто той самий пошук балансу між реальністю, що необхідно зобразити на фото, і її видозміненням в об’єктиві.  

Наш головний герой – реальний фотограф Костянтин Мохнач, якому виповнилося 50 років. У фільмі ми дійсно бачимо його батька і той світ, у якому чоловік живе. «Це ж і є його машина, квартира його ж. І гараж його. І котик», – розповідає режисер в одному з інтерв’ю. Цікаво, що Валентин Васянович також «колись працював фотографом, знімав для глянцевих журналів» і підтвердив тезу про те, що вмістив у це кіно «самого себе». Тобто навіть персонаж поєднує у своїй сутності як реальний бекграунд Мохнача, так і авторське альтер его. Професія Костянтина потенційно може бути творчою, і, судячи з помічених нами кадрів подорожей, такою і була. У сконструйованому фільмі ж його заняття фотографією – це не романтизована візія митця, а безрадісний заробіток. Чоловік відчужений від того, чим займається, його камера пасивна, сюжети примітивні, реквізит та інтер’єр студії – тотальний несмак. У ще одному з інтерв’ю Валентин Васянович розповідає, що надихався стрічкою «Відчуження» турецького режисера Нурі Більге Джейлана. У фотографа з цієї історії як ніколи багато спільного з нашим українським персонажем: минуле, пов’язане з подорожами у горах та художнє знецінення теперішньої діяльності. «…Ти оголошуєш про свою смерть до того, як помер. Ти не маєш права поховати свої ідеали або перетворити усе на бізнес.», -–говорить до турецького фотографа друг.

Коментарів немає