Режисерський стиль Хлої Джао формується від дослідження реальності тут і зараз. У своїх роботах вона не прагне цитувати інших кінематографістів, а надихається життям та його новими явищами. У попередніх повнометражних фільмах мисткиня зверталась до теми резервації («Пісні, яких мене навчили брати»), а також образу «неуспішного» героя («Наїзник»). Класичні уявлення про авантюрний вестерн, індіанців та амбітних ковбоїв тут позбавлені пафосу. Стрічка «Земля кочівників» з нового ракурсу розглянула ще один улюблений сюжет американців про дорогу. Головна героїня фільму пересувається серед постійно змінюваних привабливих ландшафтів, але без пункту призначення. Вона звільняється від суспільних обмежень осілості та опиняється серед чуттєвих історій особистостей, більшість з яких невигадані та описані у нон-фікш оригіналі журналістки та письменниці Джесіки Брудер.
Особливе значення має гра акторки Френсіс Макдорманд - вона бездоганна, жива. У книжці, за якою екранізувався фільм, 60-тирічної Ферн не було. Натомість там існувала Лінда Мей – жінка, яка плекала надію знайти омріяну територію і побудувати там свій земний корабель. Героїня Френсіс Макдорманд – персонаж, який руйнує стереотипи американського кінематографа. Вона не молода, тяжко працює на рівні з чоловіками, рішуча. Ферн втратила коханого, збідніла економічно і покинула місто Емпайр. Але її історія не викликає жалю та відчуття приреченості. Ілюстративним є момент фільму , коли жінка за власним бажанням відходить від запропонованого їй маршруту екскурсії скелями та насолоджується місцем наодинці – самодостатньо, плекає зацікавленість та насолоду там, де гід не вбачає привабливості. Тож приєднання до номадичної спільноти для Ферн – це свідомий вибір, причина якої закладена у природній схильності, а життєві втрати у даній ситуації – це привід.
Коментарів немає