Жителі великих міст часто мріють про «будиночок в селі» — щоб з красивою природою і співом птахів в чистому небі. Але чи залишиться у нас ця природа, з огляду на те, як ми поводимося з нею зараз?
Коли мені було двадцять, сорок років видавалося чіткою серединою життя (принаймні, так переконливо писав Юнг), я з мудрим виглядом дарувала своїм 40-річним батькам книги про кризу середнього віку і була твердо впевнена: я-то, коли настане цей початок старості, не перейматимусь дурним і не залишуся у світі суєтних людей. У сорок років, думала я, ти, звісно ж, підстаркувата, але сили в тебе ще будуть, принаймні, нарубати дрова і подоїти козу зможеш. Все, що треба зробити у світі кар'єри й досягнень вже має бути зроблено. Дітей у цей світ приводити так чи інакше не варто, тож ніщо у «нижніх світах» після сорока тебе тримати не повинно. Зберу свої пожитки, куплю хатинку лісника на Карпатській полонині і житиму там, медитуючи на верхівки смерек.
Зараз мені ще нема сорока, але це вже не за горами. І якщо ще півроку тому я могла по-доброму реготати зі свого юнацького максималізму, дурнуватого ейджизму («всі, кому за 30 — вже безнадійні тітки й дядьки») і твердої чайлдфрі-позиції, то зараз віднаходжу в ньому цікаве зерно рації. Не в ейджизмі, щоправда, а в тій частині, де про життя у природі, подалі від світу з його амбіціями й перегонами. І пов’язане це зовсім не з віком чи якоюсь шкалою особистих досягнень, а зі станом речей у світі.
Коментарів немає