У нас тут хто щось умів, то вже вивчив пару фраз і виїхав на заробітки. А в селі тепер залишилися, можна сказати, самі патріоти...
Від 1991 року, коли західний кордон СРСР перестав бути на замку, мандрувати до Польщі й назад вже довелося десятки, коли не сотні разів. І давно вже виробилося розуміння того факту, що пасажири потяга «Варшава-Київ» і пасажири автобуса «Люблін-Ковель» — це дещо інші, різні люди. Хоча і з потягом не все так просто. Наприклад, перед запровадженням карантину, коли він іще регулярно курсував, то наступною зупинкою після Києва був Дорогуськ. Не всі знають цю географічну назву — бо це маленьке містечко, практично село на Холмщині. Тобто це перша залізнична станція по той бік кордону. А на території України потяг не зупинявся — ні у Коростені, ні в Сарнах, ні у Ковелі, хоча й слідував через ці великі станції. А не зупинявся потяг тому, що саме на цих станціях до нього мали змогу сісти пасажири з понаднормовим багажем тютюнових і алкогольних виробів. Ці вироби в Україні відчутно дешевші, ніж у Польщі, і для багатьох мешканців західних областей ця різниця в ціні стала способом достатньо легкого заробітку. Саме вони, «спиртовози» й «сигаретники» (хоча більше таки «спиртовозки» й «сигаретниці», фемінітив тут доречний, бо жінки переважали в цій неформальній професійній спілці), свого часу призвели до скасування іншого потяга — «Київ-Краків». Той потяг ішов через Львів та Перемишль і був знаний з того, що на ньому було обладнано автоматичну систему розсування коліс при зміні ширини колії на кордоні. Але «спиртовози» й «сигаретники», ховаючи свій крам по різних закапелках вагонів — під стелею, в настінних панелях і, головно, під підлогою, швидко вивели автоматичну систему розширення і звуження коліс з ладу. І потяг припинив курсувати взагалі.
Коментарів немає