Якесь пожвавлення – зустрічі в дворах, марафони, велозаїзди, сплави по річках і всілякі інші передвиборчі шоу-акції. Бігборди, неодмінний атрибут вулиці, ряснішають і ущільнюються. Нависають над магістралями, й поки доїдеш до метра, в голові макітриться від усіх цих міцних професіоналів, умільців, творців успішних економік у наскрізь поруйнованій країні.
Усміхаються, світять щирими поглядами, чергуючись із рекламою керамічної плитки, акумуляторів і пива Velkopopovicky Kozel. Люди, схожі на персонажів кримінальної хроніки, запевняють у своїй професійності, але не уточнюють, у якій царині. До кісток вигризши сьогодення й позбавивши суспільство будь-яких перспектив на десятиріччя вперед, виступають за майбутнє, та й не абияке, а успішне. Підсипають піску в державницький двигун, але закликають зупинити знищення країни. Ніби промайнув по велетенському вернісажу обману. Ні, хай уже краще "козел", великопоповицький чи будь-який.
Ловиш себе на думці, що з кожним роком дивитися на бігбордні передвиборчі фізії стає все нестерпніше. На підбігбордну дійсність – усе безрадісніше. Суспільство, в якому немає й натяку на справедливість, западає у зневіру й розлад. Можна це ще назвати байдужістю. Вона завжди серед нас. Національний романтичний порив обертається рольовими іграми. Час від часу вже навіть думається: душа колективного українства – ніби сира колода – димить, сичить, пускає бульки, іноді навіть кольорові. Але запалати довгим, тривалим вогнем чи тим більше злетіти – дарма. Тривалою тут може бути хіба ненависть, що оживлює тверде, майже мертве тутешнє серце. Та й то до сусіда. Щось схоже писав Євген Маланюк, один із найглибших наших поетів і думаючих людей.
Коментарів немає